Блог

Ваш чоловік повернувся додому? Заставте його робити ремонт!

08.02.2016 12:16

Посттравматичний синдром – це те, що роз’їдає мозок солдата вже після повернення з фронту. Врятуйте вашого рідного ветерана, завантаживши його роботою по самі вуха. Інакше – альтернатива може бути сумною.

 

- По суті, нічого важкого в тому, як перемогти ознаки травматичних розладів немає, – говорить психолог Людмила Євсєєва. Я розповідаю хлопцям банальну річ: адреналін, що виділяється в організмі, вкрай легко погасити за допомогою молочної кислоти, а не алкоголю. А молочна кислота в організмі виділяється під час інтенсивного фізичного навантаження. Саме тому я раджу дружинам: cприяйте тому, щоб чоловік мав помірно зростаюче навантаження: заплануйте зробити ремонт, попросіть його щось допомогти. Але не треба давити на чоловіка. Навчіться його вчасно похвалити, грамотно підкріпити чоловіче еґо. На війні людина постійно перебуває в стані стресу. Саме тому відбувається постійний викид адреналіну та норадреналіну. Це призводить до сильного потовиділення, пришвидшеного серцебиття, підвищення кров’яного тиску. Тіло запам’ятовує цей механізм. Реакція, коли людина повинна виживати і завжди бути напруженою, деякий час зберігається в мирному житті. Це і називають ПТСР (посттравматичний стресовий розлад).

 

\

Прояви ПТСР - Наше невігластво полягає в тому, що ми навіть не намагаємось дізнатися, що буде з людиною, коли вона повернеться з передової, – пояснює психолог Людмила Євсєєва. Після бойових дій від 3 місяців до півроку зберігаються реакції на різкий голосний звук (нагадує звук від снаряду чи бомби), є порушення сну (переживання уві сні пережитих на війні ситуацій). Словом, людина відчуває війну в мирному світі. Боєць, коли чує салют або подібний вибух, може впасти, затулити обличчя руками. В нього є бойові реакції (рефлекси), він так звик робити там. Те саме стосується великого скупчення людей, де недостатня кількість кисню. Військові намагаються уникати громадського транспорту. Яскраво така реакція зображена у фільмі “Собака на ім’я Герцог”, коли чоловік не може стриматись під час феєрверку: https://www.youtube.com/watch?v=szK4SN7zxSQ&feature=em-upload_owner Люди з посттравматичним стресовим розладом прагнуть уникати того, що може нагадати їм подію, яка травмувала їхню психіку. Деякі підсвідомо використовують заціпеніння або погляд “на 2000 ярдів” (детальніше: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B7%D0%B3%D0%BB%D1%8F%D0%B4_%D0%BD%D0%B0_%D0%B4%D0%B2%D0%B5_%D1%82%D1%8B%D1%81%D1%8F%D1%87%D0%B8_%D1%8F%D1%80%D0%B4%D0%BE%D0%B2). - Зазвичай спогади про війну я переживаю вночі. Сплю лише три-чотири години, – каже кіборг Олександр. – Тоді я прокидаюся і не можу згадати, чи мені щось снилось, чи це було насправді. Але уві сні завжди одне відчуття – ніби я падаю. Приблизно через 30 секунд це минає, приходить усвідомлення реального життя. Однак заснути після цього важко... 
 

- Дуже добре, коли боєць розуміє, що з ним відбувається, – каже психолог Людмила  Євсєєва. – Тоді він може дати собі ради. А в ідеалі – коли люди навколо усвідомлюють, що такі випадки чисельні і неминучі після війни. Важливо, коли той-таки військовий падає від різкого голосного звуку, не дивитись на нього як на «дивного». Треба підійти, допомогти підвестись, запитати, як його звати. Сказати, приміром: «Не хвилюйся, ти вдома, все добре – це вихлопна труба, петарда тощо». Запросіть його на каву, пригостіть цигаркою, підтримайте. Як допомогти людині після війни адаптуватись до мирного життя - Боєць одного разу розповідав мені з неабияким обуренням: «Якась дівчина в трамваї півгодини говорила телефоном про зламаний ніготь. Я сидів і думав, чи це найважливіше в житті? Там людей вбивають…», – розповідає психолог. Світова статистика говорить про те, що після війни 10-20% бійців матимуть ПТСР. Решта ж спокійно повернеться до нормального життя за сприяння та правильного підходу їхніх рідних. - Насправді сім’ям військових вкрай складно. Особливо дружинам, бо поки він був на війні, її війна була тут, – пояснює психолог. – Вона хвилювалась за нього, взяла на себе роль і дружини, і чоловіка одночасно. Після приходу чоловіка навантаження не зникає. Жінці знову треба бути міцним горішком. На деякий час для свого чоловіка їй треба стати мамою – не дружиною. З власного досвіду роботи з сім’ями розумію, що особистісні проблеми після війни загострюються в тих сім’ях, в яких вони були і до війни. Так само і ПТСР розвивається у тих чоловіків, у яких була для цього відповідна база, тільки тепер вона загострюється. Зазвичай, це були якісь відповідні умови життя в дитинстві, неправильно сформовані установки. Натомість, у чоловіка, який змалку має навики і алгоритми, як подолати ту чи іншу проблему, є менше шансів мати ПТСР. Така людина намагається зрозуміти, в чому суть проблеми,  зробити аналіз помилок і шукає шлях виходу. Вона не думає, що всі навколо винні в тому, що сталось.   Всі біди – з дитинства Отже, початок всьому ще з дитинства. Коли дитина бачила, що в сім’ї кричать, галасують, нервують і схильні обвинувачувати всіх навколо, вона буде так само поводитись на війні. А тим паче – після неї. Бо вважає, що це нормально. Мовляв, стрес треба зганяти саме таким чином. Тобто батьки повинні слідкувати за власною манерою поведінки в сім’ї, бо діти її стовідсотково наслідуватимуть. Ніхто з нас не знає, які стресові ситуації випадуть на долю дітей. Не виняток – війна.   Може бути й таке, що людина відчуватиме себе безсилою вплинути на ситуацію на війні і у соціумі. Від того вона впадатиме у відчай. Тоді ми спостерігатимемо масову алкоголізацію. - В такому стані людині треба не алкоголь, – пояснює Людмила Євсєєва, – а своєрідний карантин – період відновлення. Одразу після повернення з війни хлопці мають пройти медобстеження, поїхати в якийсь санаторій, де їм би був забезпечений комплексний догляд: процедури, фізичні вправи, прогулянки, робота з психологом, підібрані за результатами аналізів вітаміни.Один кіборг розповідав: «Згадав, – каже, – всі ваші «дурні» вправи для переключення, коли мене в госпіталі рознервували. Але допомогло. Хотів ще помалювати, як ви радили. Тільки олівців не дали». Один із сучасних факторів загострень агресивних проявів у бійців  виступає ціннісне розщеплення, бо часто ті, хто б мав захищати свою землю, чомусь тут. Саме соціальна несправедливість викликає емоційний, моральний, етичний дисонанс. Це ще один поштовх для того, щоб бути нетерплячим та запальним.

Для кожного – своє лікування Психолог каже, що у такому випадку людина повинна дати собі відповідь на запитання: що я можу зробити для себе, щоб заспокоїтись? Це не має бути проблема, має бути задача: - Один чоловік прийшов до мене і розповідає: «Як мене дратує сидіти у черзі годину. Я – герой. Чому я повинен це робити?». Я у нього запитую: «Ти на війні впорався з важкими завданнями, а тут не зможеш?». Його треба підбадьорювати. Приміром, я пропоную в тій самій черзі обрати собі дитину або імпозантну жінку і переключити всю свою увагу на них. Або почати рухатись, або послухати музику, або почитати. Для Саші, Петі, Васі підхід різний. Кожна емоція має право на життя, але бажано мати особистий набір, як виходити з будь-яких стресових ситуацій. 5 фільмів, герої яких мають ПТСР: 1. «Собака на ім’я Герцог», 2012 У фільмі йдеться про ветерана війни. Він реагує на, здавалося б, мирні речі нервово та збуджено. Згодом вирішує покинути свій дім, з ним йде його найкращий друг Герцог. 2. «Далекий грім», 1988 Герой війни. Жертва світу, він має тільки одну надію на виживання в мирному суспільстві – сина. 3. «Війна», 1994 Розповідь ведеться від імені дівчини, яка згадує своє дитинство. Батько після повернення зі В'єтнаму в кінці 60-х років не живе вдома. Часи важкі, роботи немає, до того ж у нього є деякі відхилення. 4. «Контузія», 1984 Френкі – ветеран в'єтнамської війни, пережив полон. Тепер він живе в трущобах під Нью-Йорком, у нього немає грошей, але є дружина-фурія, друзі-наркомани і дитина-мутант… 5. «На лінії вогню», 1993 У той нещасливий день, коли в Далласі був убитий президент Кеннеді, Френк Хорріган був серед охорони. Спогади про невиконану місію вже багато років не дають йому спати спокійно.

Джерело:: 20 хвилин Вінниця

>>

Наші герої

03.02.2016 15:23

Може хто не знає. Наша область теж має своїх героїв-кіборгів. В тім числі і таких, на жаль, що загинули в Донецькому аеропорту рік тому. Знаю дуже багато про кожного з них від їхніх батьків, але не все можу розказати. Отож - їх в нас четверо:

1. Трух Володя, проживав в селі Жабинці Гусятинського району, боєць 80-ої окремої аеромобільної бригади. Десантник, тобто. Срочну службу теж служив десантником. Високий. сильний. "Я машина, тату!" - казав своєму батькові. Загинув 17 січня 2015 року. В бою йому відірвало руку і через обстріл його довго (більше 12 год.) не могли вивезти з аеропорту. Помер від втрати крові. В батьків, крім Володі, залишилися ще старший брат і сестра. Одруженим не був, хоча мав дівчину. Рідний дядько Володі брат його тата, пісоя його смерті теж пішов воювати на Схід.

2. Іван Вітишин, с. Велика Лука Тернопільського району. Раніше був одруженим, мав трьох дочок, яких дуже любив. Після розводу остані роки проживав разом з рідною сестрою Любою. Загинув 19 січня, тіло довший час лежало під руїнами, але стояли сильні морози, тож воно виявилося ззовні практично майже зовсім неушкодженим Знайшли його з фотографіями дітей у руках. Тіло забрали бойовики і потім його з Донецького моргу назад додому забирала рідна сестра Івана - Люба.

3. Мельник Вячеслав (Анчоус). Легендарна особистість. Кажуть, що на його рахунку більше 300 вбитих бойовиків. Притому що сам він був дуже доброю людиною, до війни навтіь курки не міг зарубати. Вже з передової дзвонив до батька "Як я буду в людей стріляти?!!". Рано одружився, мав двійко дітей. Але з попередньою дружиною життя не склалося, тож вони розсталися і діти залишилися з нею. Згодом знайшов собі іншу дівчину - Надю, яку дуже любив. Але одного разу під час автомобільної поїздки вони втрапили в аварію, в результаті якої Надя загинула. Після чого пішов добровольцем на фронт. Загинув 19 січня, похований в рідному селі Надії, поруч з нею.

4. Римар Ігор. Проживав у селі Ріпинці Бучацького району. Був одружений, дружину звати Леся. Перед війною був на заробітках спершу в Чехії, а згодом - в Росії, але з початком війни повернувся додому. Був призваний за мобілізацією. Отримав поранення 9-го січня, під час атаки бойовиків на новий термінал. Довго перебував в госпіталі, більше двох тижнів боровся за життя. Леся їздила до нього в госпіталь, спершу в Харків, а потім в Київ. Вони ще встигли побачитися. Але не змогли поговорити - в нього була пошкоджена щелепа і гортань. І навіть якби він вижив то говорити всеодно вже ніколи не зміг би. Помер 27 січня минулого року. Гроші, які дружина встигла зібрати на його лікування, а це більше 200 000 грн., вона передала на лікуванням іншим біцям. На річниці загибелі бійця було напевно все село більше сотні людей, десятки машин і автобусів.

Ось такі-от вони - наші герої Хороші хлопці, були. Нехай спочивають з миром. Сумую і плачу за кожним з них разом з їхніми батьками і рідними..

 

Ігор Лубківський

>>

Неперервний потік політтехнологій

23.09.2015 14:34

 

Хотілося написати про ті методи обдурювання виборців, які можуть з’явитися напередодні місцевих виборів. Однак виглядає так, що цей потік політтехнолгій ніколи не переривався.

 

Бо те, як «розвели» український народ в 1999-му році лозунгом «голосуйте за Кучму, інакше прийдуть комуністи і ми всі підемо до Росії» нічим не відрізняєте від того, як «розвели» нас рік тому – «голосуйте за Порошенка – не буде війни (з Росією)».

 

Правда технології стали більш витонченими, адже на зміну тупуватому Кучмі все-таки прийшов інтелігентніший Порошенко, який хоча би англійською вільно володіє. Не так багато, але хоч щось.

 

Наступного разу, можливо, оберемо когось ще розумнішого – адже колись ці технології, дійшовши свого логічного розвитку, просто змушеними будуть хоч трохи наблизитися до наших реальних потреб.

 

Але наразі вони маніпулюють лише нашими примітивними, низькими інстинктами, використовують найпростіші психологічні захисти. Однак не слід думати, ніби в їх основі лежить щось надто особливе – за тисячоліття люди змінилися мало.

 

А тому базуються вони на тих же якостях людської психіки, що й дві чи більше тисячі років тому. І коли первосвященики Єрусалиму, розчинившись у натовпі, кричали римському наміснику «Розіпни Ісуса», це мало чим відрізнялося від того, що роблять сучасні маніпулятори. Тільки й того, що зараз це поставлено на правильну наукову основу.

 

Натовпом керувати легко, людина в натовпі завжди „ведеться” на найголосніших крикунів та на найпримітивніші лозунги. Пояснюється це просто. Все своє життя ми відповідаємо за себе, за свою дружину чи дітей, за малолітніх онуків чи немічних старих родичів. Це втомлює. Тож іноді хочеться скинути усю цю відповідальність на когось іншого.

 

І простіше за все це зробити якраз в натовпі – там завжди панує колективна безвідповідальність, там завжди винен хтось інший. Так було завжди, в усі часи, в усі епохи. От тільки українці, переживши кілька Майданів, навчилася самоорганізовуватися навіть в натовпі. Навчилася не вірити нікому – навіть найголоснішим крикунам.

 

В цьому, можливо, й полягав основний „прокол” організаторів останніх подій під Верховною Радою, хто б за ним не стояв. Хто ж це був – відповідь на це колись дасть суд – не будемо вторити нашим чиновникам, які за останні півтора року жодної справи не розкрили, але цього разу в перші ж години після трагедії вилізли зі вже готовими звинуваченнями.

 

І, тим більше, не будемо казати, що в тому винні колишні воїни АТО, в яких тепер не все в порядку з головою. Бо в будь-якому разі наслідки пережитого ними проявляються не таким чином, як нам це хочуть представити.

 

Жоден справжній воїн не став би кидати гранату в мирних людей, яких він захищав на фронті і яких він через це ідентифікує як „своїх” – інакше весь сенс його перебування „там” знецінюється.

 

Тим більше – не став би кидати оборонну гранату, від якої міг постраждати сам – не дурень же, бойовий досвід за плечима – знає, що таке осколки.

 

Та й чи була вона – оця граната? Справжня граната РГО не димить (чи димить?), в перші хвилини після події була інформація про цвяхи і металеві предмети, яких в гранаті немає, а один воїн Нацгвардії і взагалі загинув від (снайперської?) кулі прямо в серце.

 

Нічого не нагадує? На Майдані люди вмирали точно так же! А ні одного снайпера з тих часів так знайдено й не було! Де вони? Служать далі? Кому?

 

Невідомо… Але точно не „Свободі” – навряд чи ця партія володіє необхідним ресурсом для того, щоб наймати снайперів, переховуючи їх від слідчих органів. Подібне може дозволити собі хіба що або державна, або олігархічна влада – теперішня чи колишня, українська чи російська.

 

Тобто усі ті, хто тим чи іншим чином зацікавлений у внесенні змін в Конституцію України. А коли задатися питанням „Кому це вигідно” – круг підозрюваних ще більше звузиться.

 

Так, звичайно, самій „Свободі” це теж вигідно – нагадати про себе, щоб підняти власний рейтинг. Але ж не дурні вони настільки, щоб настільки дискредитувати самих себе? Адже для підняття рейтингу простого скандалу з штовханиною було б цілком достатньо – і без ніяких гранат!

 

Проте таке пояснення, що „Свобода” настільки дурна, що в погоні за рейтингом сама себе знищує, багатьох влаштовує – це з того ж розряду, що й маніпулювання натовпом. Бо якщо є такі дурні політики, які навіть на 2 кроки своїх дій передбачити не можуть – це класно!

 

Адже так приємно вважати когось дурним! Адже тоді підсвідомість нам каже, що якщо хтось дурний, то значить я розумний! І так людина, яка донедавна знемагала від власної нікчемності, починає відчувати себе справжнім генієм.

 

Тому так легко „ведуться” наші виборці на подібну пропаганду дурості. Тому обирають депутатів, які корчать з себе дурнів, тому радісно гелгочуть, коли когось їм виставляють дурнем. Аби не я, аби не зі мною!

 

Але якщо хоча б на хвилю включити частку розуму, то того, кому це насправді вигідно, побачити не так складно. Дослідження громадської думки за липень місяць свідчать, що всі ті партії, які НЕ голосували за зміни до Конституції, у випадку позачергових виборів до Верховної Ради легко набирають більше 50% голосів. А партія Порошенка – лише 23%.

 

А у випадку проходження до парламенту ще й Правого Сектору, „Свободи” та „Громадянської позиції” – навіть більше 60-ти! Тож чи треба цим партіям ЩЕ піднімати свій рейтинг, як це нам кажуть президент і його люди? Чи це більше потрібно йому самому?

 

А є й інші питання. Чи міг міністр Аваков написати великий пост в ФБ трохи більш як за годину після події, не маючи його наперед заготовленим? Як можна було затримати чоловіка в метро, заздалегідь за ним не слідкуючи? А якщо слідкували – чому не затримали раніше? Бажано ще ДО кидка гранати?

 

Чому підозрюваний на фотографії з місця події одягнутий в іншу футболку, ніж той, хто кидав щось, що залишає довгий білий димний слід? На що нам кажуть, що це граната? Наявність усіх цих питань вже свідчить про те, що щось тут не так.

 

Але простіше й далі вірити владі, вважаючи, що вона ні в чому не винна. Не винна в тому, що не розслідувала вбивства на Майдані. Не винна в убивстві Саші Білого, який би зовсім не зайвим виявився тепер десь у Пісках. Не винна в тому, як знищуються добровольчі батальйони.

 

Не має стосунку до того, що загублені в Мукачівських лісах ”правосєки” кудись чарівним чином щезли зразу ж після того, як тільки їхній лідер заявив про неучасть своєї партії в місцевих виборах. От цікаво – якби про щось подібне заявила „Свобода” – вона б теж уникнула звинувачень в тероризмі?

 

Але не вірити владі важко й невигідно. Бо тоді доведеться визнати, що ми знову обрали не тих, знову доведеться брати на себе відповідальність. Піддатися політтехнологіям, які цю відповідальність з тебе знімають, пропонуючи готове рішення, куди як привабливіше.

 

Особливо якщо вони створюють готовий образ ворога, на якого легко можна спроектувати власні невдачі та недоліки – все те найгірше, в чому боїшся зізнатися навіть собі.

 

Так нами маніпулюють – створюючи ті образи, які ми повинні ненавидіти і ті, які ми повинні любити.  От тільки не треба думати, що якщо народ обирає хворих політиків, то він сам хворий. Це тільки частина правди – тому що обираємо ми здебільшого не розумом, а нашими несвідомими колективними уявленнями.

 

Так народ «лікується» – проектуючи ці уявлення назовні, в політику, він таким чином від них звільняється. Але від цього сам потім страждає – пожинаючи результати власного вибору. Страждаємо від того, що обирали не зовсім усвідомлено. Авжеж, сон розуму породжує чудовиськ!

 

Однак не тільки це є причинами наших невдач. Ними можуть бути ще й наші примітивні ниці інстинкти. Адже вбити чи вкрасти легше, ніж зробити щось добре. А якщо ще й чужими руками?

 

Допомагає маніпулюванню громадською думкою також асоціативна природа людського мислення – дія завжди запам’ятовується разом з тим емоційним фоном, який її супроводжує. Звідси і гречка на виборах, і щотижневі звернення Прем’єра, і підняття зарплат на сотню-другу гривень перед самими виборами.

 

Однак не все так трагічно – з появою демократії політтехнології все-таки дещо змінилися. Бо якщо раніше вони зводилися до обґрунтування „правильності” влади того, хто вже й так править (монарха), то тепер доводиться «виставляти себе на продаж народу» ще до її здобуття. І тому тепер їх легше побачити. Треба тільки уважно спостерігати.

 

Так можна помітити найпримітивніші з них – коли прагнуть виставити когось дурним тільки задля того, щоб Ви відчули себе розумним. Або й витонченіші, приховані – людям розумним готових висновків вже не пропонують, їм дають тільки вихідні дані, а висновки вони вже повинні зробити самі.

 

„Президент дав 300 млн. грн. власних коштів на АТО!” „А тому...” – далі висновки робіть самі! Однак що з того, що дав? Це що – його останні гроші були? Та й чи його? Та й чи були вони, ці гроші?

 

Хоча ...може це й справді правда. Однак насторожує те, що ця теза прозвучала в незмінному вигляді від кількох різних людей. Якщо це технологія, то так і треба – щоб якась думка запам’яталася, її слід повторити кілька разів в незмінному вигляді.

 

Саме так ми „зубримо” уроки в школі. Але саме завдяки цьому тільки й можна відрізнити технологію (брехню) від правди. Бо правда завжди різна. Брехня – однакова!

 

Але найгірше, коли ні про які висновки взагалі не йдеться, бо суспільству нав’язується готове ставлення до чогось чи когось. Ось це і є найстрашнішим в останніх подіях. Бо прагнучи влади, наші політики готові в першу чергу принести в жертву тих, хто нас справді захищає – воїнів АТО.

 

І історія з „Правим Сектором”, і історія зі «Свободою», насправді має ще одну ціль, яка ніколи не буде озвученою відкрито ніким з наших політиків. Бо полягає вона в тому, щоб виставити колишніх воїнів АТО неадекватним дебілами, небезпечними для суспільства.

 

І вже вони не герої, і вже їх не любити треба, а боятися. А тому має бути єдина армія, єдина міліція, один воєначальник, накази якого не повинні обговорюватися. Такий собі новітній генералісімус. А про втрати на фронті, відповідно, не слід навіть згадувати.

 

Адже ці люди – все-одно списаний матеріал, чи не так? За ким там шкодувати? Давайте краще пошкодуємо тих, хто охороняв владу і загинув в мирному Києві, ніж тих, хто воює на фронті.

 

Це теж з нашого хворого колективного несвідомого – таким був наш попередній досвід. Бо після Другої Світової війни більшість ветеранів радянською владою були просто знищені: кого відправили в табори, кого просто розстріляли. Хтось пропав безвісти.

 

Тож цей підпал рейхстагу, упс... бійня під парламентом, має прихований сенс не тільки в тому, щоб підняти чи знищити чийсь там рейтинг чи створити такий бажаний для багатьох образ (внутрішнього) ворога, але й в тому, щоб вкотре поставити Україну на коліна, позбавивши її своїх героїв.

 

Оголосити усіх, хто воював за неї, психічно хворими, неадекватними людьми, нездатними орієнтуватися в нормальних людських цінностях. Знецінити і знищити ту справу, за яку вони віддавали своє життя і здоров’я.

 

Тож давайте не будемо без суду і слідства оголошувати терористами і „цинічними бандерами” (обмовка все-таки була не випадковою, так?) тих, кого ще вчора ми так радісно, один поперед одного, звали «кіборгами» та героями!

 

Сьогодні це вже не модно, так?

Вчорашні герої стали бандитами?

Чи принаймі такими їх намагаються зробити.

 

 

Ігор Лубківський, Обозрєватєль

>>

Вчорашні герої

07.09.2015 09:10

4 Вересня 2015

 

Вбивця. Про те, що він вбивця, написав Аваков. Черговий вирок, винесений нашим міністром ще до розгляду справи у суді, виправдовує все. І оприлюднене правоохоронцями відео, на якому Ігоря Гуменюка, бійця на псевдо «Дубенко», який нібито кинув гранату під Радою, допитують без адвоката, і брак доказів… Є слова Авакова і відповіддю на всі можливі запитання. Чому РГО, яку на відео від радіо «Свобода» кидає схожий на Ігоря хлопець, у повітрі страшенно димить – адже детонатори бойових гранат при спрацюванні не горять і не димлять? Бо він вбивця.


Чому, за словами лікарів, найповажніші з яких не можуть отримати повної інформації щодо характеру поранень того дня, з тіл постраждалих діставали гайки, гвинти, обрубки цвяхів? І звідки взялися кульові поранення, зокрема те кульове поранення в серце, від якого, за словами Івана Варченка, загинув перший нацгвардієць? Не важливо…  Бо вбивцю вже знайшли.

Провина Ігоря – стриманого, відважного, завжди привітного та трохи сором’язливого хлопця, який у складі батальйону «Січ» провів понад півроку на найстрашнішій передовій, у Пісках – не має залишати питань.Будь-яка інша думка – від міркувань про те, що й не такого можна очікувати від хлопців, що пройшли війну і нині змушені бачити те, що відбувається у Києві до міркувань про те, що, можливо, це зробив зовсім не Ігор – викликає шквал критики. Давайте-давайте, кидайте людям гранати під ноги, якщо участь у АТО – це індульгенція! Давайте, скажіть, що це Путін кинув! Примусове лікування, от що нам потрібно!

Ігор Дубенко у Пісках

А також нам потрібні мертві герої. Бо, повертаючись сюди, вони стають невигідними владі – надто активні.

… Затриманий під Радою Богдан Тицький, боєць батальйону ОУН і голова «Чорного комітету», сильно побитий, має зламану руку та струс мозку. Розповіді про те, як Богданові намагалися надати хоч якусь медичну допомогу, займуть не одну сторінку.Згодом хлопця викрали з лікарні – лікарі відмовилися робити йому операцію та віддали Богдана правоохоронцям. Доброволець знепритомнів просто у залі суду. Швидка приїхати на місце відмовилася. Під час засідання до зали залетіли спецпризначенці, які побили присутніх – у тому числі нардепа та журналістів.

Затриманий Віктор Бурлик – колишній сотник Майдану, доброволець. Затриманий Артем Фурманюк – проукраїнський донеччанин, журналіст, який чимало розповідав Тижню про те, як «зливали» його малу Батьківщину. Затриманий Ігор Олійник – боєць батальйону «Січ», який, як і Ігор Гуменюк, провів не один місяць у Пісках. А нещодавно одружився…

«Мамо, я повернусь», - має фото з Пісків під таким написом. Чи повернеться Ігор з-за грат?..

youtu.be/wvCeg8Cqgio

Десятки хлопців – де факто у розшуку. Серед них – і Володимир Сонечко Назаренко, офіцер ЗСУ, який зараз перебуває при виконанні обов’язків. Залишити позиції та прийти на допит «співорганізатор» протестів з’явитися не може – тому запрошує Авакова на фронт.

youtu.be/wBXwDLZhg_M

Дехто ж і з тих, кому можуть прийти повістки – навіть якщо під Радою їх у той злочасний день не було, на фронт якраз повертається. Багатьом Схід видається єдиним безпечним місцем. Абсурдно, але цілком зрозуміло.

… Є і люди, які на передову не поїдуть ні за що. На мітингу біля Верховної Ради чимало людей впізнали пики знайомих ще з Майдану бійців «Беркуту». Жодного з них, крім кількох показово запроторених до клітки хлопців, суди по яким триватимуть роками, не було покарано. Жоден з них не замислився, не здригнувся, топчучи на мітингу ногами портрети загиблих у зоні АТО «побратимів». А заступник міністра МВС Паскал – людина, яка без сумніву підлягала люстрації – засвітився, наказуючи бійцям Нацгвардії кидати петарди та дими у натовп.

youtu.be/NfDblepWbNA

У натовп, який влада «хотіла» бачити мирним. У натовп, з якого висмикували випадкових людей, аби потім вчергове призначити їх винними. Чи відповість хтось за це? Звісно ж, ні.

P.S. Сьогодні на Майдані прощалися з вбитим у зоні АТО волонтером з мобільної антиконтрабандної групи, Андрієм Ендрю Галущенком. Його, як і двох інших хлопців, вбили свої ж. «Люди, які займаються організацією контрабандних каналів, вчинили вбивство. І це працівники з мирної території України. Це загальновідомі прізвища», - підкреслив губернатор Луганщини Георгій Тука.

Під час нашої зустрічі за кілька днів до вбивства Ендрю розповідав мені про погрози з боку керівництва 92-ї бригади. Розповідав про попередній обстріл машини – у 500 метрах від штабу бригади – який він розцінював виключно як залякування з боку тих, хто заробляє космічні суми на нелегальних перевезеннях через лінію зіткнення.

youtu.be/4_pu2tY3KqY

… Але у ту ніч, ніч з 29 на 30 серпня, Ендрю розповів мені і іншу історію. В час, коли на перших шпальтах усіх газет майоріла назва «Дебальцеве», там неподалік був і Ендрю. Мусив працювати у цивільному. Але зброю, а також гранати, у машині мав.

Зорі склалися так, що він побачив, як мародерять декілька наших бійців. У відповідь його затримали та як небезпечного диверсанта, із зав’язаними очима, доправили до штабу сектору.

Його хлопці знайшли побратима. Надали всі необхідні документи, підтвердили, що він не диверсант, пояснили звідки кожна знайдена у машині граната. Утім, на той момент керівництво МВС області вже встигло доповісти нагору: затримали диверсанта.

Віддавати було шкода. Тож Ендрю, до останнього намагаючись щось вигадати, не відпускали ще декілька днів…

Читайте також: Донецький євромайданівець: за події 13 березня нам "шиють" організацію масових заворушень

Так зараз відбувається і у справі Аллаха та Менсона – добровольців, яких звинуватили у вбивстві Бузини. Необхідні додаткові слідчі дії! …Але ж ви казали, що беззаперечні докази причетності є?

Так буде і з затриманими під Радою.

Демагогічна мета вимагає показати людям спіймане криваве чудовисько. Спіть спокійно, ось воно! Ще вчора ми вважали його героєм. Але справжні герої – ті, що захищають в першу чергу систему.Навіть якщо вони робили це ще за часів Майдану.

 

Валерія Бурлакова, Тиждень.UA

>>

Тривога, контроль, відповідальність

01.04.2015 09:11

Тривога - вимотуюче, виснажливе очікування, що ні на мить не дає розслабитись та відволіктись. Це відчуття крайньої нестабільності, хиткості становища, коли здається, ще мить - і ти летиш у прірву. Цей стан часто супроводжує напруга, жах та відчай. Тривога «повідомляє» тілу про найбільші небезпеки, від яких потрібно рятуватися. Відомо, що тривога - це відчуття небезпеки, і, поки порятунок не знайдено, вона наростає і спонукає до захисту.

...Є люди, що живуть в стані хронічної тривоги, а декого вона накриває несподівано, раптово, потужно.

...Щось змінилося: ось тільки що все було добре, цілком безпечно і контрольовано, але раптом стало дуже страшно і потрібно рятуватися. Подія, що спонукає до цих переживань може бути будь-яка: близька людина не подзвонила вчасно; хтось порушив домовленості; зламалася машина; довелося скасувати плани через незалежні від вас умови; дитина не слухає і чинить по-своєму; партнер не стримав обіцянку, і взагалі все йде не так, як хотілося б...

Будь-яке відхилення від планованого ходу речей може викликати тривогу, і, як наслідок, бажання посилити контроль.

Тривога «виносить» нас в якесь дуже ранні переживання, які ми навряд чи згадаємо...

Кадр перший. Ось – немовля. Воно зайняте якимись своїми важливими справами: можливо, вивчає простір навколо себе, або цікавиться своїми ручками та ніжками, або грається з брязкальцем, або навіть спить. Його тіло - суцільне відчуття, свідомості майже немає. І воно дуже, дуже вразливе і безпорадне. На разі, воно у безпеці та спокої.

Кадр другий. Щось змінилося. Можливо, воно прокинулося, покликало криком матір, але вона не прийшла. Або мати була роздратована і кричала на нього. І навіть шльопала. Або прийшла старша дитина і вщипнула Можливо, батьки скандалили, або ж був якийсь переляк. Сталося щось жахливе, нестерпне. Дитя плакало, але йому ніхто не прийшов на допомогу, не взяв на руки, не заспокоїв. Йому страшно... І воно ні на що не може вплинути. У нього немає ніяких можливостей для цього - воно не може ні піти, ні сказати словами, що з ним. І навіть якщо може, то все одно воно немає ніякої влади зупинити насильство над собою.

Все це залишається в пам'яті тіла. Переміни - небезпечні, вони руйнують, приносять біль і жах. Тривога! Дуже небезпечно! Небезпечні також безпорадність і вразливість. Потрібно зробити все, щоб це більше не повторилося. Потрібно встановити свій контроль, щоб не переживати нестерпне. Не можна бути вразливим. Дитина вчиться встановлювати цей контроль. Вона зауважує, що потрібно зробити, щоб зменшити ризик насильства? Мама посміхається, коли я допомагаю їй? Прибираю іграшки? Обіймаю, коли вона плаче? Читаю вірші, граю на скрипці? Не докучали проханнями? Добре вчуся? Піклується про мене, коли я хворію? Відчуває провину, якщо ображаюся? Звертає на мене увагу, коли бешкетую? Відмінно! Спосіб контролю знайдений і буде відточуватися потім роками.

Найголовніше місце в порятунку від тривоги займає Порядок. Іноді - буквально, порядок в домі. Іноді - це чітке планування життя - що і як має в ньому відбуватися. Здається, порядок рятує. У багатьох людей життя розписане по годинах на довгі роки вперед, і немає навіть хвилинного інтервалу для відпочинку. Тому що туди обов'язково «влізе» тривога, ця настирлива муха, що не відпускає ні на секунду.

Довіра - навіть своїм близьким - стає немислимою розкішшю. «Як це? Дозволити підлітку гуляти до 10 вечора? Ні!! Трапиться щось жахливе. Буде насильство або нехороший вплив». «Як? Відпустити чоловіка на рибалку одного? Та ви що? А якщо це відмазка, а насправді - жінка?! Небезпека! Ні за що!» «Довірити дитину няні?! Дозволити комусь в родині вибирати продукти? (Купувати подарунки, займатися ремонтом, планувати відпочинок і дозвілля ?!) Ніхто не зробить це так добре, як я!» Тотальна недовіра – звичний стан для таких людей. А ще –«прирісший» до руки мобільний телефон (комп'ютер) - щоб бути на зв'язку, і контролювати, контролювати...

Вони бояться, що якщо хтось із близьких зробить помилку, здійснить невірний вибір, то тільки вони, контролюючі, будуть винні у тому, що не продумали гарненько наслідки і не підготувалися заздалегідь.

Особливо тривожні люди постійно сканують простір на предмет небезпеки, помічаючи найменші зміни настрою оточуючих людей. Вони ж раптово підхоплюються після десятихвилинного сидіння на дивані через те що не можуть розслабитися навіть ненадовго. Розслабитися - значить знову потрапити в незахищеність, непідготовленість, підставити себе під удар. І тому вся їхня внутрішня система захистів вибудувана таким чином, щоб ретельно все продумати, вибудувати плани, контролювати, не даючи собі продихнути, займаючи себе нескінченним кругообігом справ. Однак тривога все одно наздоганяє на кожному кроці - тому що життя не хоче втискуватися в чиїсь плани...

Провина, яку вони відчувають за те, що десь «накосячили» - потужне по силі і тяжкості переживання є меншим із двох зол. Переживання провини рятує від ще більш нестерпного жаху.

ТОГО, ЩО В ЖИТТІ Є ДУЖЕ НЕБАГАТО РЕЧЕЙ, ЯКІ МИ ПО-СПРАВЖНЬОМУ МОЖЕМО КОНТРОЛЮВАТИ.

Ми можемо - якщо пощастить - домовитися з іншими людьми. Але ми не можемо ні за яких обставин домовитися зі старінням, смертю, природою, іншими не залежними від нас процесами. Ми не можемо змусити інших людей нас любити (як і себе не можемо змусити зробити те ж саме), хоча й впливаємо на те, як складаються стосунки.

Кожному з нас в тій чи іншій мірі знайома тривога. Кожен з нас в тій чи іншій мірі пережив вигнання з Едему, спокійного краю безумовної любові в наш світ, повний обмежень і страждань. І кожному доведеться зробити для себе те, що в свій час не зробили наші батьки: допомогти своїй дитячій частині приймати неминучість змін. І знаходити в них сенс.

Немає необхідності контролювати свої вікові зміни, раз по раз перераховуючи нові зморшки та сиве волосся, якщо ти цінуєш те, що принесли прожиті роки; Не потрібно дріб'язково контролювати своїх дітей в страху непоправної помилки, коли ти віриш у те, що у них є своя мудрість проживати своє життя; Ти вчишся проживати втрати природним шляхом, стаючи внутрішньо багатшим і мудрішим;

Ти перестаєш доймати себе в страху перед власною вразливістю і починаєш прислухатися до себе, цінуючи кожну мить, яку ти провів наодинці з собою і з тими, хто поділяє твоє бачення світу. Ти відпускаєш свій дитячий жах, відмовляєшся від контролю і береш на себе відповідальність за те, на що ти дійсно можеш впливати. Ти вирішуєш проблеми тоді, коли вони виникають, не намагаючись все прорахувати наперед. Замість тотального контролю, ти береш на себе відповідальність за власне життя.

 
 
кандидат психологічних наук, системний сімейний психотерапевт, 
дійсний член Онтарійської Спілки Психологів (Ontario Psychological Association)
спеціально для сайту "Психологи-Волонтери Тернополя"
  •  

 

>>

Священники Тернопільської єпархії зустрічалися з родинами загиблих героїв АТО

27.03.2015 08:38

Священики Тернопільської єпархії зустрілися з родинами загиблих героїв АТО

Окрім постійної матеріальної допомоги воїнам, які служать у зоні АТО, Тернопільська єпархія УПЦ Київського Патріархату не перестає духовно опікуватися українськими військовими та їх родинами. Духовенство Київського Патріархату не лише проводжає наших героїв на поле битви, але й духовно окормляє їх на передовій. На жаль, не всі герої повертаються додому живими. В таких випадках, священнослужителі нашої Церкви беруть на себе відповідальність за християнське поховання та душпастирську підтримку членів родин військових. Неодноразово чин відспівування наших героїв очолював керуючий архієрей єпархії – архієпископ Тернопільський, Кременецький і Бучацький Нестор.

А віднедавна Тернопільська єпархія УПЦ Київського Патріархату, в співпраці з провідними психологами Тернопілля, долучилася до відомого вже далеко за межами нашої області проекту під назвою «Родинне коло». В рамках цього проекту священиками та психологами надається професійна допомога родинам загиблих на війні та Небесної сотні.

21 березня 2015 року, в Меморіальному музеї патріарха Йосифа Сліпого в с. Заздрість, що на Теребовлянщині, в черговий раз зустрілися тридцять родин героїв. Із благословення архієпископа Нестора, в зустрічі взяли участь протоієреї Євген Заплетнюк та Василій Мокрицький. За традицією, розпочалася зустріч відправою в місцевій каплиці, молебнем за здоров’я батьків та родичів загиблих героїв, після чого було відслужено заупокійну літію за спочилими.

Завдяки зустрічам «Родинного кола», близькі родичі загиблих, творячи єдину спільноту, мають можливість більше пізнати один одного та, розділяючи спільне горе, отримати підбадьорення й розуміння в складний для себе час. Ті родини, котрі змогли з Божою поміччю пережити важкий період втрати, стали сильнішими й тепер є опорою та підтримкою, прикладом для інших родин.

Того дня відбулося два кола зустрічей: велике, спільне коло та мале – праця в групах. Приїхало багато нових родин, нових волонтерів-психотерапевтів та психологів. На жаль, кількість загиблих героїв із кожним днем усе більшає, а тому з кожною зустріччю збільшується кількість сімей, залучених у проекті. Окремою групою займалися з діточками: братами, сестрами та дітьми загиблих. Вони по-своєму переживають біль втрати, їм також допомагають спеціалісти.

На завершення зустрічі черниці місцевого греко-католицького монастиря провели екскурсію в музеї, а спеціалісти психологи – заключне коло для учасників.

Прот.Євген Заплетнюк: «Під час спілкування з родинами загиблих героїв переконуєшся, що єдиною справжньою відрадою для них є віра в Бога. Саме церква та молитва допомагають людям у особливо складні моменти життя. Родини героїв – переважно це самі прості українські люди, які зовсім не звикли спілкуватися з психологами. Для них безумовним авторитетом і в радості, і в горі є священик. Тому, сьогодні перед Церквою стоїть новий виклик – підготовка нової генерації духовенства, яке надаватиме кваліфіковану душпастирську допомогу людям, що переживають кризу. Зокрема – післявоєнний синдром у військових, чи допомога родинам, які втратили своїх близьких на війні.

Віднедавна цю прогалину в нашій Церкві береться заповнити Відділ соціального служіння та благодійності, очолюваний Високопреосвященним Сергієм (Горобцовим), архієпископом Донецьким і Маріупольським. Чимало акцій новоствореного Відділу мають освітній, просвітницький напрямок. Тим не менше, обставини нашого часу вимагають існування не лише інституту військового духівництва – капеланів, але й священиків, що добре розуміються на медицині, психології та психотерапії. Навіть світські психологи тепер розуміють велику силу священицької настанови, тому запрошують нас до більш тісної співпраці.

Під час спілкування з родичами загиблих розумієш, наскільки велика відповідальність лежить на духівникові, бо для того, щоб допомогти людині потрібно прикласти чимало зусиль, але щоб нашкодити потрібно зовсім небагато – лиш одне необережне, необдумане слово. Із благословення керуючого Тернопільською єпархією, в співпраці з провідними психологами, а також при сприянні заступника голови Синодального відділу благодійності протоієрея Сергія Дмитрієва, почалася масштабна робота для вирішення цього питання. Уже незабаром ми плануємо провести в Тернополі цілу низку заходів для підготовки кваліфікованих у цій сфері священиків і волонтерів.

Немає більшої духовної радості для священика за ту, коли він бачить, що йому вдалося потішити сумуючого та розділити біль втрати з тими, хто втратив своїх рідних».

Офіційний веб=-сайт Українськох православнох церкви Київського патріархату

>>

ПРОФОРІЄНТАТОРИ НАВЧАЛИСЯ МЕТОДАМ РОБОТИ З ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМИ ТА ВОЇНАМИ АТО

27.03.2015 08:32

У Будинку праці, що в Тернополі, фахівці з профорієнтації міськрайонного та районних центрів зайнятості області пройшли навчання з метою відпрацювання нових методик роботи з клієнтами, підвищення якості надання профорієнтаційних послуг громадянам, які звертаються до служби зайнятості, особливо тих, хто прибув на Тернопілля з окупованих територій та зони проведення антитерористичної операції.

Семінар-нараду відкрила перший заступник директора обласного центру зайнятості Олександра Островська. Вона зазначила, що серед багатьох політичних та економічних проблем, які змушена вирішувати сьогодні Україна, особливе місце займають проблеми тих людей, які не за власним бажанням залишають свої домівки, роботу і їдуть в невідомість. Таких людей нині називають вимушено переміщеними особами. Кожен хто чим може намагається допомогти їм. Служба зайнятості, як ніхто, повинна стати для переселенців надійним помічником у пошуку нових місць праці, повинна психологічно підтримати їх. І тут свої найкращі професійні та людські якості мають проявити наші психологи.

Начальник відділу організації профорієнтації ОЦЗ Тетяна Білінська та провідні фахівці цього ж відділу Катерина Варнавських і Тетяна Струмецька ознайомили присутніх із цільовими орієнтирами у профорієнтаційній роботі на 2015 рік.

Майстер-клас щодо застосування прийомів та методів надання екстреної психологічної допомоги в екстремальних ситуаціях провела для учасників навчання начальник сектору психологічного забезпечення управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Тернопільській області НаталіяГесюк.

- Процедура надання психологічної допомоги в екстремальних ситуаціях має свою специфіку, - сказала пані Наталя. - Усе залежить від мети психологічного впливу: в одному випадку треба підтримати, допомогти; в іншому - варто припинити, наприклад, чутки, паніку; у третьому - провести переговори.

Про те, як запобігати стресам, а також про профілактику професійного та психологічного вигорання говорила провідний спеціаліст по роботі з молоддю Тернопільської обласної організації ТоваристваЧервоного Хреста України Тетяна Магера.

- В наш час істотно розширилася не тільки кількість симптомів, але і збільшився перелік професій, представники яких схильні до небезпеки професійного вигорання, - наголосила вона. - До цих професій належать соціальні працівники, лікарі, адвокати, вчителі, політики, менеджери. В результаті, синдром професійного вигорання перетворився на «хворобу» соціальних і комунікативних професій. Вигорання найбільш небезпечне на початку свого розвитку. «Вигоряючий» співробітник, як правило, майже не усвідомлює своїх симптомів, тому зміни у його поведінці першими помічають колеги. Дуже важливо вчасно помітити такі прояви і правильно організувати систему підтримки для цих співробітників.

На заході наголошувалося, що останнім часом до служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні почали активно звертатися учасники АТО. Тож, основам соціально-психологічної роботи із ними навчав фахівців обласної служби зайнятості психолог-волонтер, аналітик студії психологічного розвитку Ігор Лубківський.

В результаті заходу фахівці отримали чіткі орієнтири у роботі з організації та провадження професійної орієнтації, ознайомилися із нововведеннями, обговорили актуальні питання, обмінялися досвідом.

 

Тернопільський обласний центр зайнятості

>>

Психологи Тернополя – воякам АТО: приходьте, це не страшно!

17.03.2015 09:19

В нашій країні якось не прийнято звертатися за допомогою до психолога. Та що там за допомогою - навіть просто за порадою чи консультацією! Ми все самі, все самі. І це правильно - але лише до тих пір, поки ми не стикаємося з проблемами, з якими вже не в змозі справитися самостійно. Але так ми чинимо не тільки в психології, в усьому - до терапевта чи стоматолога ми теж йдемо тільки тоді, коли іншого виходу вже немає.

 

До того ж, ще з радянських часів, де професії психолога практично не існувало (а тому їх плутали чи то з вчителями, чи то з психіатрами) в нас залишилося якесь упередження до людей цієї професії. Страх здатися не таким як всі - слабким і немічним, боязнь виявитися психічно хворим або ж відторгнутим суспільством. А солдати, та й просто справжні мужчини, не такі ж, правда?

Правда! Але й психологи (чи психотерапевти, психотерапія - це наступний крок в розвитку психології) теж не такі, як ми колись про них думали. Вони не ставлять діагнозів, не відправляють нікого насильно в лікарню, нікого не повчають і ніколи не нав'язують людині своїх уявлень про те, що добре, а що погано.

Насправді їхнє завдання в іншому - прийняти людину такою, якою вона її, зрозуміти її стан і її переживання. А іноді - просто побути поруч, що теж нерідко буває надзвичайно важливим. А ще вони бачать своє призначення в тому, щоб виступити в ролі того дзеркала, яке дозволяє нам глянути на себе зі сторони, щоб краще зрозуміти самих себе.

Також вони можуть стати тим свідком нашого життя, якому можна щиро розказати про те, що ми не наважуємося розказати своїм рідним (і часто не безпідставно - особливо тоді, коли мова йде про щось важке і неприємне, що нам довелося пережити).

Це теж немало - не кожен здатний побути поруч з людиною, яка пройшла через якісь надважкі випробування, пов'язані з загрозою для її особистого життя, життя її рідних чи друзів.

Адже більшість з нас інстинктивно уникають всього важкою і неприємного для себе. А людина, яка проходить через подібні випробування, може відрізнятися від людей, які всього цього не пережили і тому зі сторони дійсно здаватися дещо "важкою" і неприємною.

Підвищена тривожність, безпричинні перепади настрою, часті напади депресії і суму, пов'язані з тугою за загиблими друзями, порушення сну та розлади адаптації - нездатність повернутися до мирного життя. Через все це часто з'являється підвищена дратівливість, нерозуміння того, що відбувається в "мирному" житті, гіпертрофоване почуття справедливості.

Але не треба лякатися - всі ці симптоми не є ознаками психічного захворювання. Психотерапевти кажуть - це нормальна реакція людини на ті ненормальні обставини, в яких їй довелося побувати. І цього тепер вже не можна просто так забути, бо в цих спогадах зберігається щось надзвичайно цінне для людини, без чого вона просто не уявляє собі свого подальшого життя.

Але й носити все це в собі теж несила. Безвихідь? Ні! Вихід тут є - в тому, щоб переосмислити цей важкий досвід таким чином, щоб він відправився у підсвідомість вже не у вигляді витіснених спогадів, які все-одно будуть прориватися назад яскравими спалахами ("флеш-беками") - у снах чи при будь-якій іншій зручній нагоді. А щоб увібрати його туди частиною нашої біографії - у вигляді того, що з нами вже сталося і що ми тепер просто приймаємо як даність.

Саме тоді, коли відбувається подібне автобіографічне опрацювання досвіду, ми переосмислюємо все, що сталося. І тому тепер вже спокійно можемо жити далі. Ось саме на це й спрямовані основні зусилля психолога в роботі з тими людьми, яким довелося прийти через подібні надважкі випробування.

Так що не треба нас боятися - тут ми здебільшого або модератори, або спостерігачі - свідки чужого досвіду, які, проте, можуть підказати, куди Вам рухатися далі. Тож коли є така потреба - просто поспілкуватися з кимось, хто здатний прийняти і розділити Ваш досвід, яким би він не був, звертайтеся!

Робота психолога не завжди весела та легка, іноді вона й справді важка і глибока, але завжди після того стає легше. З'являються нові цілі і перспективи - навіть там, де, здавалося би, все вже давно незворотньо втрачено.

Тож не залишайтеся на самоті - приходьте! І коли є причина для звернення, і тоді, коли її немає. І поодинці, і групами. Адже ідея групової терапії, коли люди з однаковими проблемами, ділячись своїми переживаннями, допомагають один одному, виникла одразу після Другої Світової війни, коли Європа стикнулася з тими ж негараздами, через які ми проходимо зараз.

Тож фахівці-психологи Тернопільського осередку Української Спілки психотерапевтів запрошують колишніх воїнів АТО на групові заняття, які відбуваються кожної другої середи (18 березня, 01 квітня, 15 квітня - і так далі) о 18-тій годині в приміщенні Благодійного фонду "Карітас" за адресою м. Тернопіль, вул. Замонастирська, 1 (як іти від "рогатки" до "горбатого мосту").

Тривалість групи - півтори години. Учасники сидять на стільцях, розставлених по кругу, з одним чи двома ведучими, головне завдання яких - слідкувати за дотриманням двох основних правил: правила конфіденційності - ніщо, сказане на групі іншим учасником групи, не має бути винесеним за її межі, і правилом не оцінювати інших учасників групи - наскільки правильно чи неправильно вони думають чи діють.

Таким чином створюється таке собі "безпечне середовище", де кожен може говорити (або й мовчати - хто як хоче) про щось, чого не може сказати в своїй сім'ї, своїм рідним і близьким. Наприклад про побачене чи пережите на фронті.

Також можна звертатися до нас і в індивідуальному порядку - список наших спеціалістів, готових надавати психологічну волонтерську допомогу, можна знайти на сайті "Психологи-Волонтери Тернополя". Там же ми регулярно інформуємо про всі наші заходи.

А запитання нам, якщо у когось виникне така потреба, можна задавати у відкритій групі з такою ж назвою у Фейсбуку. Тож не залишаєтеся на самоті з Вашими переживаннями і з Вашим унікальним досвідом. Дзвоніть, приходьте, звертайтеся. Це не страшно!

Наступна група для вояків АТО відбудеться вже в цю середу, 18 березня у "Карітасі", на 18-ту годину. Вхід вільний і безкоштовний. Єдина вимога - обов'язкове дотримання кількох нескладних і цілком зрозумілих правил, основні з яких вже були згадані вище і повністю про які можна почитати на нашому сайті. Тож приходьте, ми вас чекаємо!

Також ми проводимо групи для переселенців (теж у Карітасі, о 18-тій, в ті середи, коли там немає груп для воїнів АТО - 25 березня, 8 і 22 квітня - і так далі) та Балінт-групи для профілактики емоційного вигорання у самих психологів. Плануються також групи для членів родин воїнів АТО, тож слідкуйте за нашими подальшими оголошеннями!

Телефони для довідок: 067-88-054-64 (Ігор Лубківський, психолог, ведучий груп), 097-168-00-92 (Галина Гураль, психолог "Карітасу"). Також всю необхідну Вам інформацію можна побачити у розділі "Новин" нашого сайту.

З повагою, психологи і психотерапевти Тернопільського осередку Української спілки психотерапевтів! До зустрічі!

Ігор Лубківський,
психолог, групаналітик,
член Української спілки психотерапевтів

 

Джерело - "Тернопіль вечірній"

>>

Легенди кохання

27.02.2015 12:46

 

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. Це природно і нормально. Бо коли ми будуємо з кимось відносини, нам недостатньо, щоб ця людина нам просто подобалася. І не досить, щоб ми подобалися їй. І навіть – не вистачає й того, щоб її життєва історія гармонійно впліталася в нашу.

Крім цього всього нам потрібно ще й, щоб наші стосунки визнав і схвалив весь світ. Ні, не люди – саме світ, як якесь окремішнє, напівміфічне і легендарне мисляче створіння. Створіння, що відповідає на наші запити і прагнення, яке обробляє наші думки і переживання і мов Велетенський Комп’ютер, видає нам такий бажаний, але завжди несподівано приємний результат!

І тоді, коли це справді стається, ми знаємо, що все зробили правильно. Що недаремно добивалися саме цього, що знаємо якийсь особливий секрет реалізації наших бажань. Це додає нам впевненості в подальшому житті.

Тому кохання для кожного з нас – це не просто спроба отримати щось надзвичайно приємне для себе – оту наркотичну нотку, яка дозволяє без відрази дивитися на найогиднішу дійсність, але й насолода від того, що ми починаємо творити СВОЄ життя – таким, яким ми його, здається, хочемо бачити.

І віримо, що Світ нам в цьому допомагає. Адже якщо завдяки йому нам вдалося знайти таку кохану людину, яку ми собі омріяли, якщо це відповідає і його, Світу, намірам, теж, то все інше нам вже тим більше вдасться. І так ми, окрилені, летимо життям далі...

2.

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. І це природно і нормально. Так нам легше жити, це нас надихає і окрилює. Але коли минає оця перша окриленість, починають приходити перші негаразди. А іноді навіть – нещастя.

Однак кохання живе, доки живими залишаються його легенди. Вони першими приймають удар на себе, трансформуючись відповідно до нової ситуації. Обростають новим деталями і фактами, виправдовують те, що скоїлося. І пояснюють, чому воно сталося. Навіщо і для чого.

Щоб ми зрозуміли. Щоб потім сталося ще щось. Щоб народилися діти. Щоб ми вивчили свої уроки. Щоб точно знали, в чому кращі за інших людей. Щоб не переставали вірити і любити.  І найсмішніше – нерідко це й справді так.

І коли діти колись неперевершеного татка, а тепер вже звичайного алкоголіка, кажуть, що він все-одно найкращий в світі, бо може випити більше за всіх, вони теж по-своєму праві.

Так теж буває. Можливо їхній власний урок якраз в тому і полягав, щоб народитися в таких складних умовах – щоб якось допомогти батькові, щоб щось зрозуміти для себе. Погано тільки, що з часом ми всі свої уроки чомусь забуваємо.

І починаємо щиро ненавидіти того, кого любили. І тоді проклинаємо долю, ненавидимо ті легенди, які так підло, здається, нас колись обманули. Не розуміємо, як це взагалі могло з нами трапитися. І так, поступово, втрачаємо сенс свого життя, забуваємо з чого все почалося. З простого, цілком логічного і невинного, трохи казкового і дещо фантасмагоричного бажання. Бажання, щоб світ нас зрозумів.

Світ, але не люди…

3.

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. Але не кожній сім’ї вдається довго зберегти свою легенду. І тим більше – так опрацювати і переосмислити її, щоб вона дійсно стала активною діючою силою їхнього життя. І якщо цього не стається, легенди кохання помирають.

В буденності і сірості, в повсякденних тривогах і в постійному роздратуванні, в нав’язливих і надокучливих щоденних претензіях один до одного. Вони вмирають важко, роками і десятиліттями. Чіпляються за життя руками, ногами і зубами, кричать без слів, намагаються повернутися назад з кожним промінчиком сонця, пробиваються до нас уві снах.

Вони стараються використати усі шляхи, які їм доступні. От тільки.. вони німі, ці легенди. Вони могли нам багато розказати тоді, коли ми їх любили і леліями, коли звертали на них постійну увагу, коли оберігали і тримали в теплі.

Але вони панічно бояться пронизливих вітрів недовіри, хворіють від холоду байдужості. А коли людина перестає звертати на них увагу, вони, як і звичайні люди, кашляють від простуди. Але найгірше їм тоді, коли їх ненавидять, коли саме їх роблять винними у всіх бідах людини.

«Це через тебе я вийшла заміж за цього пияка і нездару» – може сказати якась заклопотана жіночка своїй легенді, навіть не задумуючись, що цим самим вона її остаточно добиває.

Тоді легенди замовкають. Адже вони не вміють обурюватися. Не навчені оборонятися. Вони взагалі не знають, як реагувати на подібні звинувачення. Адже вони занадто чисті й довірливі. І навіть коли їм самим боляче – вони кричать беззвучно. Тому тихо йдуть від нас. Або просто вмирають. Вмирають від нашої ненависті до них…

4.  

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. І це природно і нормально. От тільки не кожній сім’ї вдається довго зберегти свою легенду. Не спалити її своєю ненавистю, не вбити власною байдужістю. Серед бруду повсякденності і щоденних турбот, легендам не завжди вдається вижити.

Вони нидіють від нудьги, знемагають від нашої нечистоплотності. Вони ображаються на нас, не в змозі пробитися через стіну нашої байдужості. І якщо й не вмирають, то йдуть до когось іншого – переважно молодшого й більш енергійного. І все було би добре – а й справді? Навіщо потрібне оце дурне кохання, адже цілком можна прожити і без нього!

Робота, діти, сім’я, гроші. Не забути поїхати до батьків, сказати нарешті начальникові все, що про нього думаєш, обов’язково переговорити з чоловіком (дружиною), не забути купити валюту і полаяти уряд. Обізвати всіх зрадниками і запостити нові фото у Фейсбук. Де вже тут до кохання? Та й навіщо воно взагалі потрібне? А-а-а-а-а, ото може хіба що для того, щоб знайти отого придурка (козу), з яким тепер живеш – та й по всьому!

І все вірно, все правильно! Все логічно-прагматично, як це й має бути у зрілому віці. Хоча й цинічно, але зате соціально правильно, як і належить. Ну як у всіх адекватних людей. От тільки біда, що легенди не йдуть самі. Залишаючи нас, вони забирають з собою ту часточку світу, яка їм належить…

І так ми втрачаємо свою удачу. Свою здатність добиватися того, чого хочемо. А потім дивуємося, чому так…

5.

Кожна сім’я має свою легенду. Навіть сама нещасна. Це природно і нормально. Так ми знаходимо собі пару, так ми вчимося взаємодіяти з собою і світом. Так ми вчимося досягати бажаного. Так ми стаємо людьми. І так ними перестаємо бути.

За повсякденною байдужістю, за злістю і роздратуванням, за нетерпимістю до інших ми поступово втрачаємо цю чарівну здатність створювати справжні легенди. Втрачаємо здатність кохати, перестаємо довіряти друзям, не віримо більше в казки.

А разом з цим – втрачаємо і оте своє колишнє унікальне відчуття, що світ нас підтримує і любить. І за це ми тепер починаємо йому мстити. А він – нам. І замість колишнього відчуття любові борсаємося тепер у бруді й ненависті. Зате – як усі!

І все було би й справді так – незворотно трагічно, якби не ще одна чарівна здатність легенд кохання – вони вміють відроджуватися. З небуття. Навіть тоді, коли ми думаємо, що вони справді померли, що покинули нас назавжди.

А може вони й не вмирали ніколи? Хто зна? Ніхто не знає відповіді на це запитання. Вони вмирають, чи просто йдуть від нас? Чи може навпаки – завжди залишаються поруч – а це ми байдужіємо до них? Черствіємо настільки, що перестаємо  чути їхніх голос?

Але факт залишається фактом: іноді – тоді, коли нам стає особливо погано, вони можуть повертатися. Щоб допомогти і підтримати. Щоб витерти сльози на наших очах, непомітно доторкнутися до колін, легесенько стиснути пальці на долонях.

І коли Вам зараз погано, коли Ви проклинаєте своє кохання і ненавидите свої легенди, подумайте, що прямо зараз є й такі, хто вже втратив свого коханого. Які через це тепер тихесенько скиглять ночами від невимовного болю і жалю. І яких тільки їхні легенди й підтримують – яскравими спогадами і невеселими роздумами, нічними розмовами і прохолодним солодким щемом навік спустошеного серця…

 

P.S. Стаття присвячена справжнім і не завжди помітним героям цієї війни – усі тим дівчатам і дружинам, які з болем у серці чекають повернення своїх коханих, які за них постійно тривожаться, які люблять їх здоровими і які опікуються ними раненими та скаліченими. Але особливо болить серце за тими, хто втратив свою половинку. І кого їхні спільні легенди кохання тепер тільки й підтримують. Тримайтеся, любі мої!.. Ми з вами!..

 

Ігор Лубківський, м. Тернопіль

Джерело - Українська правда - життя

>>

Відкрити завісу болю

27.02.2015 12:42

 

Зустріч родин загиблих – діалог у час переживання втрати. Саме у групі, об’єднаній спільним випробовуванням, люди відкривають завісу болю. Психологи, психотерапевти Української спілки психотерапевтів разом зі священиками УГКЦ психологічно та духовно супроводжують учасників цих зустрічей. Переживання втрати індивідуальне – групова робота дозволяє побачити себе у дзеркалі переживань інших.

Цими днями у с. Заздрість у музеї-садибі Йосифа Сліпого, що на Теребовлянщині, вдруге зустрілися родини загиблих лицарів Небесної Сотні та бійців АТО Тернопільської області.

Розпочалося спілкування із літургії та панахиди за загиблими. Після знайомства та розподілу на групи учасники працювали із психологами та психотерапевтами. Відтак присутні на заході написали на прапорі України свої послання бійцям добровольчого українського корпусу «Правий сектор». До речі, в ДУК  його вже повіз капелан «Правого сектору» о. Петро Буряк, який теж був присутнім на зустрічі. Приємними дарунками у цей день стали різдвяні баранці від «Кози-Дерези» та концерт кобзаря Василя Жданкіна, його доньки Анастасії та гурту «Великодні зернятка».

Організовували зустріч фахівці обласного осередку Української Спілки психотерапевтів, Психологічної Кризової служби, духовенство УГКЦ. Особлива подяка меценатам заходу. Руслану Савчишину, Вікторії та Ярославу Колодію (етномайстерня «Коза-Дереза»), Ірині Кельнер, водіям Роману, Тарасу, Андрію та Богдану, сестрам-василіянкам, які допомагали забезпечити зустріч родин.

Кобзар Василь Жданкін зауважив, що здавна великою честю для сім’ї було виростити воїна і велике горе його втратити, але ще в літописах читаємо, що громада брала на опіку яленів сімей полеглих вояків.

Під час зустрічей на думку психотерапевта Олега Гуковського, відкривається доступ до найбільшого болю, яким супроводжується втрата, бо це відбувається у середовищі таких самих зболених людей, які пройшли шляхом горювання різну відстань. Більш чутливий отримав підтримку від стійкішого, сильніший турбується про слабшого, але напрямок один, і своїх не кидають по дорозі. Діє принцип уподібнення переживань, і тоді значення, смисл горя переживається на рівні групи, спільноти, громади, що дозволяє розкрити серце, бути відкритим до страждань інших, проявити до них турботу, використати травму як ресурс.

Отець Василь Сліпчук переконаний: ці зустрічі потрібні, бо спостерігаючи за людьми, що відчули втрату, побачив, що вони не падають духом, хочуть продовжити справу рідних. Він подякував усім за зустріч. Психолог, психотерапевт Ігор Лубківський пригадав слова Фоми Аквінського про те, що психологія та релігія не суперечать одне одному. Без віри не може бути психології, а священикам інколи не вистачає  психологічного досвіду. Тому вони й співпрацюють одне з одним, обмінюються досвідом.

Піж час заходу допомогу отримали не лише старші. Велику увагу приділяли дітям – разом із дитячим психотерапевтом Іриною Срібною вони працювали в групах, гралися, малювали, опрацьовували травму, переживання, відчуття страхів.

Сім’ї загиблих теж висловили свої враження від зустрічей. Олена та Наталя кажуть, що тепер інакше сприймають горе, оскільки від смерті нареченого та брата вже минув рік. Зазначають, що приїхали на зустріч аби підтримати тих, хто ще не встиг пережити горе, співпереживати їх втраті. Для Василія та Катерини такі заходи місце, де відбувається душевне розвантаження.

За час двох зустрічей об’єднались 13 родин, а число таких сімей, де є загиблі, вже пішло за третій десяток. Ми звертаємося до родин, що не наважилися приїхати: не залишайтеся з горем наодинці. Зателефонуйте до тернопільського логістичного центру на (097) 205-50-55 і повідомте про свої потреби – як матеріальні, так і духовно-психологічні. І ми зробимо все можливе, щоб підтримати вас.

 

Олександра, Ніздрань,

психолог, м. Тернопіль

Опубліковано обласною газетою  «Вільне життя»

 

>>
1 | 2 >>

Пошук

© 2015 Усі права захищені.